До війни Станіслав Кухарчук вже звик, бо став їздити у відрядження на Схід ще з 2014 року. Повномасштабне вторгнення застало його також на Сході. Але каже, що такої війни як сьогодні, не очікував ніхто. Він спілкувався з бувалими на війнах журналістами-іноземцями і вони дійсно глибоко вражені тому масштабу військових дій, які розгорнула росія в Україні.
«Один іноземець взагалі казав, що з часів Другої світової Європа не бачила такого масштабу кривавої війни, як нині ми бачимо в Україні. При всьому цьому знаходяться люди, які не евакуюються, які живуть на тих просякнутих війною землях. Нещодавно ось зустрічалися з одним проукраїнським чоловіком. Лишився там, бо доглядає за кількома немічними старенькими. Крім нього, їм ніхто не допоможе, тож не покидає. Але, при цьому, чекає на перемогу. Так і каже: «Ми не поїхали, у нас є надія!» – пригадує Стас Кухарчук.
Таких історій у нього безліч. Як журналіст він висвітлює події на сході, знає безліч військових, волонтерів, переселенців. Свої постійні відрядження на Схід пояснює просто: «Важливо людям нести правду!» Інколи й війна вже ходить за Кухарчуком вслід. Так, вигулюючи привезену зі сходу собаку за містом, став свідком, як наші ППО саме в час повітряної тривоги збивали ворожу ракету. Тоді був схвильований, адже як правило, повернувшись зі Сходу чи Півдня, відчуває великий контраст: люди тут, на мирних територіях розслаблені й подекуди навіть забувають про війну. Така ситуація, свідком якої він став, не дає забути, що тут теж не є безпечно…
Сьогодні Станіслав Кухарчук спеціальний кореспондент телеканалу «Інтер». Сам черкащанин. Зйомки у бронежилетах, прямі включення під обстрілами та написання сюжетів із ризиком для життя. Такою є робота військового кореспондента. Раніше працював на ОДТРК «Рось», яка потім стала Суспільним телебаченням. Ще працюючи на обласній телерадіокомпанії, співпрацював з «Надзвичайними новинами» в ефірі ICTV, з програмою «Свідок» на НТН. З 2010 року став працювати на телеканалі «Інтер». У 2013-2014 роках активно висвітлював події Майдану, його лупцював луганський «Беркут», який зачищав центр міста, коли до Черкас приїжджав автомайдан.
– Моя перша ротація в Донецьк була у 2014 році, коли там все починалося. Людей для відряджень не вистачало, та й не всі хотіли їхати. Донецьк в той момент не був під окупацією, та ми туди приїхали якраз після жорстокого розгону проукраїнської акції. Пам’ятаю, приїхав в місто 29 квітня. Чесно? Можливо, мав дещо рожеві окуляри спочатку: «Беркут»? Ну то й що? Я отримував від них і в Черкасах. Але насправді там все було набагато серйозніше. Місцеві сєпари вже допомогли приїжджим зайняти ключові будівлі. Знаєте, окупанти ж діяли за радянськими стандартами: захопити телецентр, адміністрацію… На мою ротацію почалися захоплення міліції, прокуратури, СБУ. Дивувало, що місцева міліція не чинила спротиву. Я підходив до міліціонерів, питав, в чім річ. А вони показували кобуру. «Дивись, – казав один, – нам два місяці вже не видають зброю. Кобура порожня. Чим їх розганяти? Кулаками? Їх багато, нас менше…» – пригадує Стас Кухарчук.
Врешті ця вся робота закінчилася для знімальної групи евакуацією.
– Ми ж не знімали показово. Боялися діставати велику камеру. Спершу знімали на телефон, на фотоапарат-мильничку, а великою професійною камерою знімали лише під час включень на задньому дворі готелю «Ліверпуль», абощо. Бо показувати, що ти український журналіст, було небезпечно. При цьому, там було багато російських журналістів. Як вони туди потрапили – це було питання. І вони постійно робили включення. А ми там були україномовними з Черкас і Чернівців (звідти мій оператор). Та доводилося розмовляти російською. Хоча все рівно до нас підбігали місцеві і питали, хто ми такі? Я казав, що ми продакшн студія, яка знімає відео, продає. «Простітутки?» – перепитували істерично бабусі-дідусі у нас. «Так, простітутки!» – погоджувався. Але це було краще, ніж повідомити, що ми з «Інтеру». Я не був всередині захопленої Донецької облдержадміністрації. Та казали, що там моє фото висіло поряд з іншими фото українських колег з підписом «Враг народа». Зрештою, була інформація, що нас мають спіймати. І ми виїхали з Донецька. Також знаю, була інша група, яка засіла десь у квартирі і вже їм виломлювали двері. Та хтось домовився з місцевою міліцією, щоб ту журналістську групу типу заарештували на очах сєпарів, щоб випустити пар, а потім якимсь чином таки вивезти.
Після Ілловайських подій Станіслав Кухарчук пробув місяць у Харкові, бо там був ризик прориву. Потім повернувся на день додому і поїхав на фронт вже у вересні 2014 року.
– Чому їхав? Відчував, що я там потрібен, моя робота там потрібна. Я вмію робити якісно телепродукт і маю показувати, що там відбувається. Ми були не пропагандисти. Нам, до слова, цього і не потрібно було б, бо це на нас напали і якось обґрунтовувати напад нам непотрібно. Ми показували, як все відбувалося насправді, які злочини чинилися. Показуємо це постійно!
Вже 24 лютого 2022 року застало його в Краматорську. Одна знімальна група виїхала відпочити, а інша заїжджає на роботу в офіс.
Попередня група була схвильована, бо говорила про посилення артилерійських обстрілів. Усі розуміли, до чогось йде. Але ніхто не припускав таких масштабів.
– 24 лютого нас застало в Краматорську і спершу ми думали,що лиш Схід атакують. Зайшли в інтернет, виявилося, всю Україну… Вісім років на Донбасі створювалася регулярна російська армія. І в ті дні ДНР та ЛНР обстрілювали електростанцію в місті Щастя. Таке враження, що тоді вони експериментували з тим, що роблять зараз по всій Україні. Ми лишилися тоді в Щасті, щоб показати і зафіксувати, що відбувається. З 22 на 23 лютого ми там ночували в пункті обігріву. Я вийшов на площу вночі, зателефонував другу, чулися постійно канонади, було тривожно. Ми знімали, працювали, пізніше потрапили під «Гради», а тоді таки заїхали в Сєвєродонецьк, у кав’ярню «Львівський круасан», щоб передати відео в редакцію, попити кави. Був певний дисонанс, родини ходили спокійно містом… Я сказав хлопцям, уявіть, що через тиждень, всього цього не буде. І пізніше 26 числа наші закріплювалися в Сєвєродонецьку, кав’ярня була закрита, на вулицях розверталися 122-мм гаубиці д-30, – пригадує Станіслав Кухарчук.
Нині він каже, що може навіть спати трохи під гул канонад. Та того дня, звісно, було вкрай тяжко. Пропонував рідним виїхати, але вони лишилися в Черкасах, ховалися в бомбосховищах. При цьому, мали тривожні рюкзаки, бо за 8 років війни Станіслав вже знав, що треба туди складати. Сам він втрапив додому аж в квітні. Працювали, зокрема, з 79-ю десантно-штурмовою бригадою.
– Ми збагнули, що лишилися чи не єдиною там знімальною групою. Пригадую, знімали перших полонених. Саме в цей момент мені рідні скинули фото, як сидять в бомбосховищі. Це моя дружина з дитиною і батьки. Тому була певна лють щодо цих спійманих окупантів. Також пригадую, в ті перші одна дівчина підійшла і запитувала, чи плануємо їхати в сторону Бахмута. Вона просила забрати її з мамою, бо всі знали, що вони проукраїнські. І, мовляв, якщо прийдуть окупанти, то вб’ють. Ми напхалися вшістьох у «Шкоду Октавію». Це троє з нашої знімальною групи, четвертий іноземний журналіст і ця дівчина з мамою. А ще ж речі… Врешті довезли їх до евакуаційного потягу. Вважаю, тоді ми точно недарма день провели…
Станіслав Кухарчук пригадує, як колонами виїздили з територій, які окуповувалися, евакуйовані. Ситуація була страшна.
Сам Станіслав з війни привіз цуценя. Це було в селі Верхньоторецьке. Працювали з 25-ю десантною бригадою. Залетіли між обстрілами в село. Захисники почали обладнувати КСП, а ми знімали, як живе село. Фактично було не так багато вцілілих хат.
– Цуценя чорної вівчарки хтось лишив, тікаючи від війни. А я якраз думав про собаку. До слова, колись у нас жили вдома собаки. Зараз була лише кицька. Враз знову обстріли. Песик утік. Я думав, що його вбило. Окупаційний танк обстрілював територію. Ситуація була непроста. Коли все вляглося, вистрибнув на вулицю, дивлюся, машина наша ціла і собачка біля неї сидить. Ну, це доля. От і забрав собі, – пригадує Станіслав Кухарчук.
Нині журналіст працює у такому режимі: декілька тижнів у відрядженні, тиждень відпочиває і потім працює на корпункті, поки знов не їде на ротацію. При цьому, окрім звичайних сюжетів, робить і цикл про виживання, тощо. А разом з робочими поїздками на Схід доводиться й волонтерити.
– Не можу себе ставити на один щабель з реальними волонтерами, які збирають кошти, і які закуповують багато важливих і потрібних речей для захисників. Але я можу долучитися. Адже маю аудиторію! От для забезпеченні потреби 53-ї ОМБ імені князя Володимира Мономаха, яка веде запеклі бої з ворогом під Бахмутом, в квадроциклі з причіпом та квадрокоптері DJL Mavic 3 Enterprise Громадська Організація «Наш Батальйон» оголошує збір. Ми долучаємося, повідомляємо про це. Також, коли їду, щось беру з собою, бо знаю, кому що потрібно. Адже буває непередбачувано. Втрапить снаряд, і хлопці рятують себе, а все інше – погоріло. Пригадую, коли саме така ситуація трапилася на початку повномасштабного вторгнення. Ми тоді кинули картку, зібрали 80 тисяч і їздили в Костянтинівку, де допрацьовував воєнторг, скуповуватися. Коли власник дізнався, кому скуповуємося, то зробив знижку 20 відсотків і таким чином вдалося купити ще більше, – пригадує Станіслав Кухарчук.
Завдяки репортажам Станіслава Кухарчука українці могли бачити усі злочини загарбників та мужність наших воїнів.
Олена Кагал, редактор: Всіх кореспондентів всі канали вивезли, він лишився, ми його вмовляли, дирекція вмовляла, всі: «Стас, повертайся, Стас, евакуюємо, Стас, вивозимо. Він каже: "Хто як не я? Тут нікого не лишилось, хто це покаже? Хто це зніме?» І його матеріали, вони реально на вагу золота…
Нині Станіслав Кухарчук знов збирається в дорогу. Він радить ніколи не жалітися, а постійно донатити і допомагати армії. Зауважує, що лиш завдяки героїзму наших збройних сил в інших містах, зокрема, і Черкасах, можна більш-менш спокійно жити.
– Ніяких прогнозів не скажу, бо не знаю. Просто є надія, що ми переможемо. І ми маємо показувати, як виборюється ця перемога. Ціна – страшна. Лиш уявіть, ми розмовляємо в теплому приміщенні, є світло, хай інколи й вимикають, а хтось лежить в холодному приміщенні, хтось зараз поранений. Журналісти, вважаю, теж важливі на цій війні, вони показують війну, показують, що відбувається. Й іноді нам доводиться ночувати з тою бригадою, з якою працюємо. Бо дороги прострілюються і не можна ризикувати. Хоча, перш за все намагаємося шукати інтернет, щоб передати відзнятий матеріал, бо страшно, щоб такі ризики і така робота не була зроблена задарма. А жити хочеться, звісно, просто сил додає розуміння того, що твоя робота важлива, – каже Кухарчук.
Назарій Вівчарик, фото зі сторінки з "Фейсбуку"
Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Дуже велике коло спілкування допомагає інколи збирати кошти на важливі речі, – журналіст
Сергій Халупінський: з черкаської журналістики - у військовослужбовці, бо «не міг вчинити інакше»
Василь Марченко: «Фронтова зона має всюди ризики, таємниці»
Назарій Вівчарик: Журналістика – найкраща професія
