реклама

реклама

Три історії людей, що пережили окупацію, виривалися з півдня та сходу країни, з територій, які обстрілювалися. Кожен прокладав до Умані свій шлях. Хтось їхав у Львів, але, доїхавши до Умані, яка знаходиться на половині шляху, вже втомився мандрувати і лишився тут, а хтось їхав сюди до родичів чи приятелів. Тепер наші співгромадяни будують життя в Умані і не знають, чи повернуться колись на Малу Батьківщину. Що вони пережили – далі в матеріалі.

Фото ілюстративне. Автор фото: Вікторія Кулакова/umannews.city

Фото ілюстративне. Автор фото: Вікторія Кулакова/umannews.city


Подолали 84 блокпости, щоб виїхати з окупації

Тетяна (ім’я змінене) 1986 року народження. Нині проживає в Умані. Пригадує, як прокинулася в Херсоні від новини про війну. Чоловіка пожежного відразу викликали в пожежну частину.

– Чоловік пішов на роботу, а ми почали бігти у магазин, купувати якісь продукти, готувати підвал, бо жили в приватному секторі. Перед самою війною ми довідались, що я вагітна. Звісно, хвилювалися. Адже по прямій ми не так далеко від аеропорту жили. Пригадую, коли росіяни зайшли у місто в березні, то там не було ні поліції, ні інших силовиків, лиш пожежна частина. Як так вийшло – невідомо. Коли росіяни почали перестрілку з теробороною (а вбили усіх, хто не встиг утекти), то це був чи не найстрашніший день. Ми ховалися у шафах. Пригадую, чоловік потім розповідав, що коли пожежні їхали гасити ту чи іншу будівлю, то бачив попереду росіян, які розстрілювали будинки. Це було жахливо. І наші пожежні за ними їхали і гасили. При цьому керівництво чітко казало тоді пожежним, що можете їхати лиш за власним бажанням… – пригадує пані Тетяна.

Каже, у той час в місті практично не було людей, всі десь ховалися. Неподалік пекарня робила хліб, і доводилося бігти купувати хоча б щось, щоб можна було їсти. Також, коли росіяни захопили місто, не пускали гуманітарну допомогу. Це призвело до того, що люди почали виходити на страйки.

– У нас був домофон. Пригадую, я була вагітна, сама вдома з дітьми, а тут побачила, що перед домофоном зупинився БТР. Було страшно. Мережа переставала працювати, і подзвонити чоловіку не могла. Та машина врешті поїхала. Одного разу я ходила за дитячим харчуванням, адже ми - багатодітна родина. І в мене почали перевіряти документи. Звернули увагу, що в мене прописка Гола Пристань. Росіяни тоді вже її захопили і тому стали придивлятися, чому я в Херсоні, коли прописка інша. Я пояснювала, що живу тут з дітьми і йду за молоком. Врешті вони мене відпустили, та потім я ще більше боялася виходити.  Хоч чоловік дуже любив свою роботу і вважав, що він потрібен місту, у квітні ми вирішили виїздити. Це було спонтанне рішення. У нас було дві машини. Двох діток посадила до чоловіка, а сама вагітна сіла з донькою в іншу машину. Ми проїхали 84 російські пости. Донька рахувала… 15 з них нас зупиняли, злегка дивилися речі, а на одному блокпосту мало не розстріляли, бо ми не там припаркувалися, – пригадує Тетяна.

Врешті росіяни сказали дати грошей і, отримавши, випустили. Лиш записали документи. А найбільше на блокпостах росіян могла дратувати символіка України. Тож до цього особливо прискіпливо ставилися.

– Був один замінований міст. Там складено було стільки вибухівки - висотою в людський ріст, стирчали проводи. Це був Давидів Брід. Страшно було, щоб нічого не зачепити. Далі вже була сіра зона… – каже херсонка.

Пригадує, що автомобілі були не у всіх херсонців. Бо у декого їх відбирали.

– У декого авто забирали, знімали номери, перефарбовували, малювали букву Z і їздили. При нас також був час, коли через місяць окупації врешті зі складів вони дозволили завозити в магазини трохи продуктів. Стояли черги по декілька сотень людей і купували трішки продуктів. Був час, що біля Білого дому роздавали гуманітарку, там були в коробках російські продукти. Згодом і в магазинах з’явилися російські продукти. І почали говорити про отримання російських документів, окупанти стали звертати увагу на освіту… У нас було питання в родині, які документи дадуть при народженні дитини, і врешті ми виїхали. Бо, звісно, були проти того, щоб дитині дали свідоцтво російське, - каже Тетяна.

Вона пригадує, що коли родина виїхала, то Анастасія забула вдома телефон. Завдяки цьому і був зв'язок з дідусем, який був в Херсоні в час окупації.

– Коли ми поїхали, то знаємо, що і пенсії, і зарплати окупанти вже пропонували переводити на рублі. Також росіяни приходили у пожежну частину і радили визначитися, мовляв, на якій стороні будуть пожежні. Це теж дуже нас хвилювало, і це теж було причиною для виїзду.

Сьогодні будинок родини Тетяни, на щастя, стоїть. Та поки вони повертатися не наважуються. Чоловік працевлаштувався на Черкащині.

– Я пригадую, був час, коли росіяни не дозволяли пересуватися містом. А я ж ходила до цього в жіночу консультацію, знаю, хто теж мав родини зі знайомих. То через таку строгу комендантську годину ті жінки, у кого підходив час, писали в інтернеті і просили прийти додому якихось медичних працівників, адже їхати в пологовий будинок було небезпечно. Знову ж, це теж було причиною нам для виїзду, бо я боялася родити вдома, – розповідає пані Тетяна.

Їй особливо було приємно, коли родина після сірої зони побачила українських військових.

– Ми простояли в черзі 12 годин, бо наша СБУ перевіряла документи. Але це вже було інакше. Військові розвозили по колоні воду і їжу. Нас поселили у школі, погодували, дали гуманітарну допомогу. І згодом ми поїхали на Умань. У нас тут за містом у родичів батьківський дім. А самі люди за кордоном. Тож нам дозволили поселитися. Сюди ж згодом переїхали і наші батьки. Тепер ми всі разом тут, – каже Тетяна. – Тут я вже у 2022 році і родила.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Відчуваєш себе мішенню в тирі – прилетить чи ні», – вимушені переселенці з Харкова розповідають про життя під обстрілами

 «З окупації спершу пливли човном, потім їхали полями в причепі трактора»

Ірина Шаповал 1986 року. 24 лютого 2022 року вона була в Херсоні, коли почалася повномасштабна війна. Чоловік був у відрядженні і саме повертався.

– Ми спакували сумки, дочекалися чоловіка. Тоді сходили і купили продукти. Врешті вирішили їхати за місто. Батьки лишалися в Херсоні, а ми мали виїхати до батьків чоловіка. Звісно, ми дуже сперечалися, де буде безпечніше, та потім таки поїхали до його батьків в село. А звідти поїхали в Архангельське. Це правий берег, за 60 кілометрів до Кривого Рогу. Пригадую, наші військові тоді зайшли в населений пункт і ми їм допомагали, носили їсти, шили їм сумки. Згодом наші військові вийшли. І зранку ми почули гуркіт. Тоді побачили, як до населеного пункту заїжджають російські військові, на машинах вони мали написи букви Z. Вони під’їхали до аграрного училища і стали розстрілювати перший поверх, думаючи, що там наші військові. Потім заселилися в ту ж таки будівлю, - пригадує Ірина.

Вона розповідає, що до них у селищі вслід за російськими військовими приїхали російські в'язні. Це стало відомо, бо ті люди самі розповідали про себе. Вони заходили набирати води в колодязі, пограбували магазини і потім ще пропонували дітям у дворі шоколадки.

– Ми з дітьми відмовлялися, – каже Ірина. – Тоді вони запитували, у чім річ. «Не хочете у орків брати?» - питали, та ми намагалися не продовжувати розмову, щоб не злити їх. Також вони запитували, чи ми задоволені, що вони прийшли. Ми відповідали, що ні, бо не кликали окупантів. На що вони дуже дивувалися, мовляв, якби вони не напали, то Україна б могла напасти на Росію або НАТО напасти на Росію. Такі вони фрази говорили. Ці люди хоч і в’язні, але також були у військовій формі, проте, деякі могли не мати взуття, а бути просто у шльопках. Коли вони виїздили з селища, то казали нам всім усе ховати, що є. Бо прийдуть гірші. І дійсно згодом прийшли ДНРівці. Вони самі це говорили, немов пишались. Вони були п’яні, забирали машини…

Ірина каже, що чоловіка з старим батьком поставили на коліна, вимагали дати машини, випити. Дивувалися, що туалет в хаті, а газ не в балонах, а по трубах подається.

– Нашу машину не забрали, бо ми закопали колеса, деякі деталі зняв чоловік. Також ми закопали гроші. Знаю, що у сусідів сина близько 15 років роздягали догола, шукали татуювання. Знаємо, що декого катували, зокрема, чоловіка, який перебіг дорогу, коли вони їхали населеним пунктом, – розповідає Ірина. – Ми чули про зґвалтування у сусідньому селі з боку ДНРівців. До нас як заходили, то ставили на коліна не раз і погрожували, це було страшно.

За її словами, після ДНРівців прийшли чеченці. Каже, були випадки, коли ті люди заходили у хати з гранатами і вимагали також від машини до їжі, різне.

– Ми знали, що у певний час селище обстрілюють. На пагорб виїздили окупанти і стріляли по селищу, а тоді розповідали, що це все роблять українські військові. Згодом ми зрозуміли, що треба тікати. Ми якось добралися до річки, і на надувному човні нас вивезли в Зарічне, а далі трактором їхали через поле у причепі стоячи, тримаючись одне за одного. Так ми врешті втрапили у Кривий Ріг. До слова, у причепі трактором ми їхали в кількості десь півсотні осіб… – пригадує Ірина. – Коли побачили своїх військових, то були раді. Нам ще тоді паски роздавали. Це запам’яталося.

Загалом у Архангельську Ірині довелося несолодко. Каже, окрім психологічного тиску, також мали проблеми з продуктами. Вермішель лишили донці, була одна пачка, а самі знаходили те, що було в селі: цибуля, картопля, трішки консервів…

– Дитина саме завершила садок. Звісно, тяжко було всім. Тепер є певна недовіра до людей. Зараз дитина навчається онлайн, а з вересня буде вже йти в уманську школу.

Ірина пригадує, що селище лишилося після окупантів розбитим. Аграрне училище, яке обстрілювали і в якому жили окупанти, мало гнітючий вигляд, так само багато було пограбованих магазинів, будинків.

– Найтяжче, коли були чеченці і буряти. Вони дивувалися, як ми живемо, дивувалися, що на стінах висять килими. Звісно, забирали багато чого, особливо техніку і, як я казала, машини. Коли проходили біля будинків, стріляли в повітря, залякували таким чином. Також були випадки, коли у будинку забирали з-поміж одягу навіть жіночі труси. Невідомо, кому вони їх забирали. Окрім того, страшно було, коли окупанти напивалися і стрілялися одне з одним.  По городах робили розтяжки, мінували. У нас взірвалася собака, зачепивши щось. Це було жахливо, - пригадує Ірина. – А в аграрному училищі, де вони тимчасово проживали, потім знайшли багато шприців, отже, окупанти чимось і кололися. Там були ампули без написів.

Коли родина Ірини втекла з окупації, то були і сильніші обстріли, відповідно пошкодження отримав і будинок їхніх батьків. Ірина каже, в Архангельську майже всі будинки більше чи менше пошкоджені від вибухів. Дахи діряві, вікна в багатьох розбиті від вибухів.

– Весь населений пункт зараз синьою плівкою затягнутий по дахах, – каже жінка. – Знаємо, що навколо нашого дому в Херсоні все обстріляно. Загалом у Херсоні щодня обстріли, а прибережних сіл вже практично немає. Батьки їздили в Херсон дещо забирати, боячись можливого нового наступу. Та ми поки повертатися не хочемо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

У селі на Черкащині переселенці відкрили соціальний центр і допомагають людям

«Росія прийшла нас, так би мовити, визволяти і зруйнувала місто»

Нонна Шмідт, 1972 року народження, нині перебуває в Умані. Каже, все життя прожила в маленькому містечку на Донеччині - у Дружківці, у будинку, де жила від народження. На момент повномасштабного вторгнення у жінки була лежача мама та дитина, якій було 14 років.

– У мене був вибір, що робити: чи вивозити дитину, чи лишатися біля мами. Урешті, коли у нас почали бомбити і коли стіни тряслися, дитина боялася всього. Я ще працювала в дитячому будинку-інтернаті, дитина лишатись удома сама не хотіла, і я брала її з собою на роботу, поки врешті дітей усіх не вивезли в безпечне місце. А одна людина все ж радила мені найняти мамі доглядальницю, а рідну дитину вивозити також. Так ми опинилися аж в Умані, – пригадує Нонна.

Вона зазначає, що, живучи на Донеччині, звісно, чула думки, що росія хоче забрати дві області в України, але те, що росія буде випускати ракети по всій території України, не очікувала. 24 лютого 2022 року вибухи почались і в Дружківці, і в інших населених пунктах Донеччини та України в цілому. Після повномасштабного вторгнення жінка прожила з дитиною в містечку місяць. Потім виїхала.

– Я була шокована. Обстріли почалися всюди і в нас також. Наприклад, у нас, знаю, прилетіло по цеху з виробництва металевих виробів. Також ракетою було зруйновано кав’ярню на центральній вулиці, поряд пошкоджений готель «Ман». Кажуть, були й поранені від вибухів, та ми сиділи вдома і намагалися не виходити в такі страшні моменти, – каже Нонна.

Жінка зауважує, що тоді втратила через війну і роботу, і зв'язок з рідною людиною, яка лишилася в містечку. Окрім того, за час війни жінка втратила маму, яка померла.

– Ми їхали спершу начебто на Львів. Нас вивозила одна людина, далі вже самі. Але коли спинилися на ночівлю в Умані, то я сказала, що більше нікуди не поїду, лишимося тут, бо тут красиво. Але в січні мені довелося з’їздити туди, додому, бо там жили в мене люди, а потім вони виїздили і я мала спустити систему опалення, щоб нічого не замерзло і не полопало. Враження страшні: бачила немов руїни повсюди. Все сіре, побите. Наприклад, середньої частини школи, де я працювала, немає. Вона просто впала. Багато вибито скла, вікна забиті фанерою. Я не впізнала своє місто. Це називається, коли росія прийшла когось визволяти, то ось такий вигляд мають міста, – каже Нонна. – Моє життя просто зруйнували. Я побувала два дні в тому місті, побувала на цвинтарі, було дуже страшно.

Найболючішим для жінки є зруйноване місце роботи. Каже, центр для дітей з інвалідністю був досить прогресивним, відремонтованим. Минулої весни туди прилетіла ракета і там багато руйнувань.

– Зараз я дізнаюся багато з інтернету, я підписана на багато наших груп, пабліків, де повідомляють про руйнування і потрапляння, а побувавши пару днів, не знаю, чи хочу туди знов поїхати, - каже Нонна.

Порушення норм Міжнародного гуманітарного права

Голова ГО «Черкаський правозахисний центр» Тарас Щербатюк каже, що, попри чітку заборону застосовувати будь-яку силу об’єктам цивільної інфраструктури, держава росія завдає шкоди цивільним.

– Статтею 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року передбачено, що цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Заборонено будь-які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. Ст. 8 Римського Статуту введено пряму заборону на умисне спрямування нападів на цивільне населення як таке або на окремих цивільних осіб, що не беруть безпосередньої участі у воєнних діях та напади на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі чи їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів. Відповідно, ракетні атаки на цивільні споруди є порушенням норм Міжнародного гуманітарного права та кваліфікується як воєнний злочин, та має бути розслідуваним Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, – зауважує Тарас Щербатюк.

«Трибунал для Путіна» − саме так називається всеукраїнська ініціатива, до якої входить низка громадських організацій України, які об’єдналися й спільно займаються фіксацією воєнних злочинів російських окупантів проти мирного населення. Серед таких організацій і «Черкаський правозахисний центр».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Два роки з початку повномасштабного вторгнення: яких збитків зазнала Черкаська громада

реклама

Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

Цікаві новини звідусіль

bigmir)net TOP 100