Очікування рідних з полону об’єднує українські родини, незалежно від регіону, статусу чи віку. Одні повертаються, інші досі залишаються в неволі, але кожен обмін, кожна історія – мотивує.
«Путін, верни мою маму»: так звільнити черкащанку Аліну Мелешко-Габурич президента рф просив в ефірі «Суспільного» її син Єгор. На той час хлопчику було 6 років. Пробула ексвійськовослужбовиця полку «Азов» в російському полоні 11 місяців. У квітні 2023 року обійняла Єгора після довгої розлуки.
Про це вона розповіла на зустрічі з посестрами до Дня української жінки.
«Сьогодні ти або в армії, або для армії»
– Десь з дев'ятого класу я почала задумуватись над тим, куди йти далі. У десятому класі в мене з'явилася таємна мрія, нікому її не озвучувала. Хотіла бути військовослужбовцем. Мене завжди надихали дівчата в формі. Та вагалася. Важила тоді кілограмів сорок... Боялася навіть сказати батькам.
У 2012 році вступила в Черкаський комерційний технікум. Там познайомилася з майбутнім нареченим Вадимом.
– Почалася війна. Мій чоловік у лютому 2015 року пішов на службу. Ми тут збиралися одружуватися, а він йде... Тоді здавалося, що це якась зрада. Але знала, якщо він сказав, то так і буде. Попри «зраду» все-таки одружилися в тому ж році.
З маленьким сином Аліна переїхала в місто, де проходив військову службу Вадим – Урзуф Маріупольського району. Придбали там будинок. У 2018 році вона теж стала на захист країни. Обрала полк «Азов», адже саме в складі «Азову» був коханий.
– Половина населення там була російськомовна, у глибині душі підтримувала рф, ми – служили. Я вважала, що роблю супервелику справу. Місцеві чоловіки сиділи вдома, займалися курортним бізнесом. Я, дівчина з Черкащини, приїхала захищати їхні дупи.
Аліна Мелешко-Габурич обіймала посаду діловода в ремонтній роті, стала першою дівчиною в ремонтній роті. Згодом доєдналася посестра Леся. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їм дали 3 години на роздуми: лишатися або подавати рапорт на звільнення.
– Ми з Лесею відповіли, що нікуди не поїдемо. З чоловіком відправили нашого Єгора до рідних на Черкащину, а самі лишилися. Та й коли, 24 лютого, зателефонував командир, сказав: «Почалося», ніхто в це не повірив.
З Вадимом вони відразу поїхали на завод «Азовсталь». Аліна допомагала на кухні, говорила з пораненими, щоб вони не втрачали свідомість.
– Леся стала ротним медиком, мала необхідний досвід. Називала мене «другим номером». Думаю: «Який другий номер? Я навіть турнікет не вмію затягувати нормально». Але коли привозили поранених, а знеболюючі препарати скінчилися, я відволікала їх. Щоб хлопці не відключалися. Одружила всіх, кого тільки можна було. Якщо військовий мав дівчину, розпитувала, як познайомилися, де вони люблять ходити, які страви люблять їсти.
23 квітня чоловік Аліни отримав поранення. Він відповідав за озброєння полку, побіг рятувати залишки зброї на складі після «прильоту», розповіла зі сльозами на очах дружина. Стався другий «приліт»... Спочатку побратими та посестри не підпускали її до чоловіка, говорили, що є тяжкопоранений, але не називали ім'я. 26 квітня Вадима не стало. Перед цим тяжкопоранених хлопців планували евакуювати з «Азовсталі», командування вело перемовини з рф. Їх повернули назад.
– Я вже пройшла полон, продовжую службу, а тіло чоловіка досі не повернули. Ми не знаємо, де він. Чи то наших загиблих хлопців тримають у росії, чи повернули в Україну і поки немає збігу в ДНК.
У травні їм повідомили про вихід у полон.
– Ми виходили групами, наша рота була однією з останніх. Полон. Оленівка. Коли питають: «Що допомагало трималися?». А вибору ми не мали. Розклеїтись, щоб ворог бачив наші страждання? Або ж просто вірити в найкраще. Ми з дівчатами будували плани на майбутнє, ділилися кулінарними рецептами. Жодна не пожалкувала, що вона не звільнилася, коли пропонували звільнитися.
Обіцяли 3-4 місяці в полоні, але за цей час навіть не всіх поранених обміняли, яких мали обміняти насамперед.
– Чула, коли підірвали наших хлопців у бараці в Оленівці. Найстрашнішим було чути, коли катували наших військовослужбовців. Вони так змінилися за час полону. Коли я бачила, що когось ведуть, навіть не могла впізнати, хто це.
Коли полонених готували на обмін, вони не вірили, що їдуть додому, поділилася Аліна. Думали, що переміщаються до іншої в'язниці.
– Сьогодні ти або в армії, або для армії, – закінчила свою розповідь ветеранка. Вона повернулася на Черкащину, пройшла реабілітацію. Працює на посаді штаб-сержанта 3-ї категорії служби соціального супроводу. Працює з пораненими військовослужбовцями, їхніми сім'ями, сім'ями загиблих та зниклих безвісти.
«Якщо ми не можемо їх звідти витягнути, треба підтримувати рідних захисників»
Сергія Буряка обміняли наприкінці жовтня 2024 року. Тоді, в межах 58-го обміну, додому повернулися 95 українських військових. З них, крім Сергія, ще троє черкащан. Журналістка «Прочерку» поспілкувалася з ним про пережите на акції 156 окремого батальйону в Черкасах.
Потрапив до полону під час штурму Попасної. Воїн 156-го батальйону перебував у полоні з квітня 2022 року. У полоні було тяжко, сказав він коротко. Спочатку мав надію на звільнення, та час тягнувся довго.
– Йшли місяці, потім рік, другий рік... Надій ставало менше й менше. І все ж вірив у те, що якщо я лишився живий – комусь це потрібно.
Сергій згадує свої перші емоції, коли він повернувся до України, відчув, що вже в безпеці.
– Спочатку були думки, що обмін в останній момент може не відбутися. Навіть коли мене посадили в український автобус, я не до кінця все розумів. Потім почув українську мову... люди казали «Слава Україні»... Мої перші думки: невже це насправді відбулося, невже ми повернулися?
Також Сергій Буряк поділився, як минули перші дні після звільнення.
– Нас дуже тепло зустріли. Настільки тепло, настільки несподівано... Відчуття такі, що не передати словами. Місяць у реінтеграції та реабілітації. Зараз головне – підтримка рідних.
Відгукнувся й про акції на підтримку військовополонених, до яких щотижня долучаються мешканці Черкас.
– Варто виходити і заявляти про те, що є люди в полоні, яких потрібно визволяти. Хоча, не знаю, чи впливає це якось на обміни.
На таких акціях Сергій зустрічав і знайомих, і навіть людей, які не мають близьких серед полонених, у яких ніхто не загинув.
Співорганізаторка заходів на підтримку тих, кого утримує в полоні рф Тетяна Лісова розповіла журналістці «Прочерку», що в Черкасах намагаються повторювати досвід київських активістів, чисельність яких щоразу зростає під час мовчазних акцій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У Черкасах родини військовополонених провели акцію (відео)
– Я чекаю з полону побратимів чоловіка і сина. Син загинув на «Азовсталі» ще 21 березня 2022 року. Чоловік вийшов у «почесний полон», його не стало внаслідок теракту в Оленівці, – поділилася учасниця акції, переселенка з Бердянська Ірина Пелехата.
Пані Ірина розповіла, що чоловік та син вступили до полку «Азов» у себе в Бердянську, ще коли його тільки створили.
– Третій рік наші хлопці перебувають у полоні. У них там інформаційний вакуум, вони нічого не знають. Якщо ми не можемо їх звідти витягнути, треба підтримувати рідних захисників. Щоб вони розуміли, що їхніх дітей, чоловіків не забули. Чекаю з полону друзів, – поділилася учасниця акції Галина Холод.
Вона сама свого часу пройшла через ці трагічні обставини щодо пошуку власного чоловіка, який захищав Україну у складі тероборони.
Представниця Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Анна Донець відчула на собі усі ці страшні і трагічні моменти. А нині готові підказати людям як діяти в подібних обставинах.
– Ключовою нашою задачею є те, щоб рідні полонених, зниклих безвісти і загиблих військовослужбовців мали змогу швидко отримувати відповіді на свої запитання, звертатися за роз’ясненнями та підтримкою за місцем проживання. Проводимо з ними зустрічі, працюємо над тим, щоб зв’язок з родинами був ще доступнішим.
Щодня до фахівчині приходять з такими питаннями: отримання документів від військових частин, виплат у разі загибелі військовослужбовця, визнання загиблим у судовому порядку, отримання інформації від визволених з полону, пошук зниклих, надання юридичної підтримки визволеним з полону та їхнім родинам...
Тимчасово Координаційний штаб діє на базі Черкаської обласної військової адміністрації. Наступного місяця регіональний центр Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими повинен запрацювати, як окремий офіс, повідомила Анна Донець.
м. Черкаси, бульвар Шевченка, 185, кабінет 231
Телефон Анни Донець для зв’язку: +380933849097
УВАГА! Перебування в полоні додали до переліку причин, що можуть бути підставою для встановлення інвалідності. У МОЗ повідомили, що відтепер люди, які пережили незаконне утримання, катування чи зазнали інших ушкоджень внаслідок перебування в полоні, можуть отримати статус інвалідності та відповідну державну підтримку.
«АрміяInform» розповідає, які права та можливості мають ті, хто пройшов через полон.
- Звільнені з полону військовослужбовці можуть звільнитися зі служби. Це передбачає ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу». Немає значення, коли саме військовослужбовця було звільнено з полону.
- Якщо військовослужбовець, який повернувся з полону, бажає продовжувати службу, він має право на 90 днів відпустки
- Звільнені з полону, цивільні та військовослужбовці, мають право на одноразову допомогу – 100 тисяч гривень.
- Також передбачається виплата щорічної фінансової допомоги для тих, хто був у полоні. Вона складає 100 тисяч гривень за кожен рік перебування в місцях несвободи.
- Звільнені з полону громадяни мають право на правову допомогу. Первинну: отримання юридичних консультацій, допомога у написанні заяв, скарг. Вторинну: складання документів, захист та представництво інтересів у судах тощо.
Юлія Капуш
«Проект «Посилення стійкості медіа в Україні».
Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна).
Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Disclaimer that has to be used:
Improving Media Resilience in Ukraine Project.
Implemented by Fondation Hirondelle (Switzerland) and IRMI, Institute for Regional Media and Information (Ukraine).
Funded by Swiss Solidarity
.
реклама
