Відома актриса та ведуча Тала Калатай розповіла в інтерв’ю «Молоді Черкащини» про знайомство із Черкащиною, ранкові ефіри та свої відверті фотосесії.
– Так! Передусім, це не перша ранкова програма, в якій я працюю. До цього був «Сніданок з «1+1». Отже, я звикла, просто дещо коригую свій режим, рано лягаю і намагаюся хоча б 5-6 годин поспати; роблю ранкову зарядку. Головне – як себе налаштувати! Я займаюся улюбленою справою, тому вранішні підйоми не настільки важкі, як можна було б уявити.
– О котрій годині Ви на роботі?..
– Приїжджаю на канал за двадцять до п’ятої, поки туди-сюди, поки каву поп’ємо. Потім грим, підготовка, щось читаєш. Ми працюємо в прямому ефірі, також з інтернетом. Тому треба зайти на стрічки новин, подивитися щось свіженьке, тим більше, що ми часто видаємо цікаві відеосюжети в ефір, покликані підняти настрій зранку. І, в принципі, ми йдемо в такому жорсткому он-лайні, що треба належно до цього підготуватися і навіть імпровізація має бути відпрацьована.
– Що для Вас прямий ефір: напруга, відповідальність чи азарт, гра, кураж?
– Азарт, гра, кураж і відповідальність, напруга – все має місце. Я обожнюю прямий ефір. По-перше, він вчасно починається і вчасно закінчується. Оскільки я людина пунктуальна, мене це влаштовує. Плюс, прямий ефір – це щоразу, як вистава. Оскільки театру в моєму житті зараз не так багато, як хотілося б, то саме прямий ефір на телебаченні замінює мені виставу. Ті самі дві години, так само не маєш права на помилку, а як її припускаєшся, то вже не виправиш. І цю виставу ми готуємо напередодні кожного дня. І для мене це дуже цікаво.
– Тобто порцію адреналіну Ви отримуєте?
– Це точно! Особливо, коли були перші ефіри програми. З парашутом, мабуть, не так страшно стрибати.
– Що для Вас – бути ведучою на телебаченні?
– Зрозуміло, моя улюблена робота. Зайве казати, що це творчість. А будь-яка творчість на телебаченні це, в першу чергу, ремесло, це праця. Унас із чоловіком є школа телеведучих, і коли до нас приходять вчитися та на запитання, чому вирішили бути телеведучим, відповідають «тому що це творча робота», я кажу, що це якраз не творча робота, це постійна щоденна праця – і над собою, і з матеріалом, і щодня ти вчишся. Жоден вищий заклад у нас не випускає професійних телеведучих, їх просто неможливо випустити, навчаючи цього чотири роки. Бо це ще й досвід, харизма, бажання. І тим більше, що приходять люди і з журналістики, і з акторської професії. Одним словом, набір усього, такий собі синтез. Для мене це вже спосіб життя, діагноз, так би мовити. Ми – ті, хто 10-12 років тому прийшов на телебачення, мали професію-випадок. Тобто стався випадок – і ти втрапив на телебачення. І воно, як наркотик, тебе підчепило. Адже може й не статися випадку, може не знайтися людей, які тебе помітять, не буде матеріалу. Можна довго сидіти і чекати свого формату, на свою програму, або довго робити власну програму. Таки справді, треба опинитися в певному місці в певний час, але завжди бути до цього готовим.
– Значить, Вам особисто пощастило?
– Так. Тим паче, що я не хотіла цього. Ну, не зовсім, щоб не хотіла. Мені потрібні були гроші, оскільки в театрах, особливо муніципальних, платять дуже мало. Я потребувала грошей – все просто. Ходила на всі кастинги, котрі могли дати мені гроші. І потім – засмоктало! Розумієте, коли потрапляєш на телебачення, настільки звикаєш, що ти там працюєш, що вже не можеш без цього. Після «Прогнозу погоди» на «Тонісі» я пішла на «ТЕТ», тому що мій чоловік, Андрій Слободян, був генеральним продюсером «Тонісу», і до мене там дуже упереджено ставилися.
– Багато черкащан, я впевнений, починають свій ранок разом з ефіром «Ранок з Україною». Доводилося Вам бувати в Черкасах?
– Була колись проїздом. Точніше сказати, «пропливом», під час туру по Дніпру на кораблі «Тарас Шевченко». Ми заходили в порт у Каневі, а потім – у Черкасах. І навіть цього було достатньо, щоб помітити, що це дуже мальовниче, красиве місто, місто українське, саме з українською природою, українською мовою. Я знаю, дуже багато черкащан працює в Києві, періодично з ними пересікаємося по роботі… Я згадала! Я ж була ще в Черкасах з чоловіком Андрієм, коли знімали програму «На ножах» у ресторані «Чайка». Чудове місто Черкаси, краєвиди дуже гарні. Тільки дороги ну геть погані.
– Яку програму Ви ще хотіли б вести? Про який проект мрієте?
– Зараз я дуже щаслива, що працюю в ранковому форматі, я дуже люблю такий формат, щоб зі мною прокидалася країна. Але в мене ще є плани. Я дуже захоплююся біографіями жінок, тих жінок, які досягли певного рівня, змінили життя на нашій землі, жінок, які вплинули на історію. Я обожнюю цю тему. Це можуть бути і політики, і юристи, і співачки, і актриси, і ведучі чи режисери. І я мрію зробити якісний продукт. Я навіть знаю, як його робити, я бачу його. Але це настільки дорого, що не знаю, хто погодиться підтримати його. Звичайно, можна просто повідати з екрану історії, але я так не хочу, бо в мене є «фішка», як це робити. Та я не розголошуватиму інтригу, щоб не вкрали ідею. Я вірю, що таки зроблю цю програму. Просто знаю.
– Років із вісім тому у Вас була відверта фотосесія для журналу «FHM». Це був виклик самій собі чи бажання привернути увагу до себе?
– Так, це був виклик самій собі! Я запитувала себе: чи зможу? І коли мені зателефонували і запропонували, я вагалася якийсь час, не відразу погодилася. Порадилася з чоловіком. Звісно, без його згоди я не пішла б на такий крок. Я доволі пуританського виховання, та мені було цікаво. А бажання зробити таке ще раз не виникає. Зазначу, що фотограф був чоловічої статі, але для них це звичайна робота, вони фотографують і не бачать в мені жінку, вони бачать картинку, яка має бути. І це дійсно так. Тим більше, ми – актори, ми ніби без статі взагалі.
– Які відгуки твоїх друзів та близьких були після цієї фотосесії?
– Мама була в шоці! Вона мене вичитувала, як маленьку: нащо воно тобі треба було?! Вислухала я, звичайно… А друзям сподобалося. Хоча брату моєму було трохи ніяково.
– У програмі «Ангели і демони» Ви багато спілкувалися з відомими людьми. Яка зустріч запам’яталась найбільше?
– Це був знаковий проект. Російські актори і наші актори. І щастя було спілкуватися з такими людьми, як Ілля Олейников, Наталія Селезньова, Олег Табаков. Я більше скажу: мені просто подобалося з ними спілкуватися. Це знакові постаті. Спілкування з ними не може бути посереднім. Кожна людина, з якою я спілкувалася, якимось чином мене вражала: хтось навіть чимось негативним, у комусь я розчарувалася, про когось, навпаки, стала кращої думки. А взагалі, спілкування – це найбільше багатство, яке є в нашому житті. Я кайфую від цього, мені це дуже подобається.
– Ви не так давно Ви відпочивали з родиною в Домініканській республіці. Є таке, що там Вас вразило?
– Все! Аеропорт, в який ми прилетіли. Він більше схожий на якийсь сарай, але дуже дорогий, тому що вкритий наддорогим пальмовим листям. І в ньому немає кондиціонерів – настільки це листя зберігає температуру. Але на курник схожий, правду кажу! Потім клімат, люди... Я вперше у житті побачила океан, який не може не вражати. Ми жили поруч з океаном, і шум його надзвичайний. Це білий пісок, пальми, острови. І ,чесно кажучи, хотілося там залишитися, робити якісь браслетики, продавати їх і просто жити. Я люблю мандрувати. А найбільше мене вразила Норвегія! Ось ця країна – казка! У мене було таке відчуття, що тролі ходять десь поруч. Це дійсно інший вимір. Мене вразило, як там люди ставляться до природи, як її бережуть. Там ніколи не побачиш ресторану на воді. Повітря чисте таке, що мені здавалося, ніби я на лікуванні перебуваю. Якби всі люди так ставилися до навколишнього середовища, як скандинави, наша Земля стала квітучим садом.
– І традиційно – побажання читачам!
– Хочу побажати, аби ви цінували кожну мить свого життя! Щоб були щасливі тут і зараз, а не в майбутньому чи в минулому. І починайте день разом з програмою «Ранок з Україною!»
рекламаЦікаві новини звідусіль
