реклама
Будівельна компанія надія

2023 року Канівський природний заповідник святкуватиме своє 100-річчя. Один із найстаріших заповідників України розташований неподалік Канева, на правому березі та заплавних островах Дніпра, і межує з меморіальним парком Тарасова гора. Тут мешкають десятки рідкісних видів птахів і тварин. Науковці Віталій Грищенко та Євгенія Яблоновська-Грищенко понад 30 років вивчають місцеву флору та фауну, а також вплив Канівського водосховища на екосистему заповідника. Детальніше репортаж від Ukrainer.

1-4

Клен, граб, за чагарниками видніється акація. Пахне свіжістю і лісом. Якщо зосередитись і заплющити очі на хвилинку, то можна почути спів зяблика, стукіт дятла та шум Дніпра. Уявити тисячі качок, крижнів, чапель, бакланів, орланів-білохвостів, які творять музику довкілля. Що далі в ліс — то більше природи: мох, гриби, унікальні птахи та комахи. Роса залишає краплі на одязі, взутті, фотоапаратах. Так ліс ніби зупиняє відвідувачів, щоб ті подивилися навкруги. А подивитися у Канівському природному заповіднику є на що.

Віталій Грищенко працює у заповіднику близько 35 років, і за цей час він побачив сотні видів тварин і рослин. За фахом Віталій орнітолог, займається вивченням і охороною птахів. Птахами цікавився ще зі школи, а згодом дитяче захоплення переросло в професійний інтерес.

— Був такий відомий зоолог Лев Капланов, його вбили браконьєри. Про нього казали, що «він був зоологом по самій своїй природі і ніким іншим бути просто не зміг би». У мене так само: ніким іншим я бути не зможу.

Євгенія Яблоновська-Грищенко теж спеціалізується на птахах, хоча в університеті вивчала мікробіологію та вірусологію. «Зрадила мікробів» (так по-доброму каже Віталій), коли потрапила на практику в заповідник на 2-му курсі. Тут Євгенія і познайомилася з майбутнім чоловіком, який тоді опікувався студентами-практикантами.

Канівський природний заповідник є об’єктом охорони біорізноманіття: наукові співробітники охороняють різноманітні живі організми з наземних, морських і водних комплексів, досліджують природні зміни задля підтримання гармонії в екосистемах.

Нещодавно заповідник отримав міжнародний статус території, важливої для охорони птахів (Important Bird Area) та увійшов до складу Смарагдової мережі (Emerald Network) — переліку територій особливого природоохоронного значення, важливих для збереження біорізноманіття у країнах Європи.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: До Смарагдової мережі підключиться і Черкащина, створивши природоохоронні території

Сучасна площа заповідника трохи більша за 2 тисячі гектарів, на яких розташовані історичні пам’ятки, Скіфське городище, острови. Тут співіснують рідкісні рослини, сотні видів птахів і понад 50 видів ссавців (зокрема сарни, лисиці, зайці, борсуки, бобри, лосі).

2-4

Острови

Заповідник складається з трьох частин: нагірна частина на пагорбах правого берега Дніпра; два заплавні острови — Круглик і Шелестів; Зміїні острови у Канівському водосховищі, утворені з пагорбів під час затоплення водосховища в 1974–1976 роках.

Нагірну частину заповідника часто асоціюють із канівськими дислокаціями та називають Канівськими горами. Восени 1943 року під час форсування Дніпра радянськими військами в бою за Букринський плацдарм, який знаходився приблизно за 50 км вгору по Дніпру від заповідника, загинуло 250 тисяч людей або більше. На території заповідника, на Мар’їній горі, встановлений пам’ятник знак, присвячений тим трагічним подіям.

Осадові породи у цій частині заповідника зміщені надзвичайною силою — більш давні глибокі шари опинилися зверху перевернуті (тому їх називають дислокаціями). Науковці сперечаються: це наслідки льодовикових зсувів чи тектонічних.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Холодний Яр – не єдина перспективна для заповідання територія

Канівські дислокації у ХХ столітті досліджував головний ініціатор створення заповідника, геолог Володимир Різниченко. Тоді пейзажі заповідника були іншими — лисі (через активне вирубування лісів) пагорби та яри. В околицях Канева й донині розташовані найбільші, найглибші та найдовші яри Європи. Наприкінці ХІХ століття внаслідок ерозії ґрунтів розмивалися поля, руйнувалися дороги та навіть постала загроза Чернечій горі, де похований Тарас Шевченко.

Тоді Різниченко зрозумів, що єдиний вихід — відновлення і захист місцевих лісів. Він запропонував створити народний парк на зразок того, що робили в країнах Західної Європи та США. Так утворився Канівський заповідник, який охороняє сотні видів тварин, комах, рослин і птахів, багато з яких занесено до Червоної книги України (зокрема лелека чорний, скопа, змієїд, балабан).

Віталій із Євгенією не перестають дивуватися силі природи та впевнені, що треба припинити розглядати все тільки через призму антропоцентричного підходу.

— Від тієї пустелі, яка тут була під час сільськогосподарської діяльності, ми перемістилися наче в інший вимір, де все буяє, все цвіте, купа рослинності. Тобто туди, де мінімум впливу людини, де природа живе за своїми законами, власне саме заради цього створюються заповідники. Починаються відновлення середовища.

Якщо плисти вниз по течії Дніпра, то можна дістатись до острова Круглик з великими колоніями бакланів і чапель. На острові можна подивитися, як птахи гніздяться. Ближче до Круглика видно, як баклани сидять на сухих верхівках дерев. Таке дозвілля зумовлене біологічною особливістю бакланів: у них відсутня куприкова залоза, яка відповідає за виділення жиру, щоб змащувати оперення і не мокнути. Тому баклани змушені час від часу сидіти на деревах, піщаних берегах з піднятими крилами, щоб сушити пір’я, — у «геральдичній позі». Науковці на цьому острові проводять щорічні обліки, щоб відстежувати динаміку чисельності птахів. Протягом сезону може гніздитися близько двох тисяч пар бакланів.

5-4

Віталій Грищенко каже, що ще сто років тому цей острів був розташований у зовсім іншому місці. Острови постійно зміщуються: під час повені весною йдуть дуже бурхливі потоки, і в одному місці розмиває берег, а в іншому — додає мулу. Так утворився острів Шелестів. Тут є ціла система внутрішніх заток («течій»). І острів, і ці затоки нагадують розсунуті пальці. Спочатку була коса, на якій відкладався пісок і мул, потім вона почала заростати деревами й чагарниками. Паралельно утворилася ще одна коса, яка почала заростати. Потім ці коси об’єднались і утворився острів.

— Це те, що залишилося від того справжнього Дніпра незатопленого, тому воно має особливу цінність: тут ми можемо побачити, як воно було раніше. Зараз уже абсолютно інша гідродинаміка і процеси абсолютно інші відбуваються.

Зараз динаміка утворення та зсуву островів знизилася, тому що гребля ГЕС затримує пісок. Ці греблі називають «тромбами». Щороку тут була повінь, вода розливалася, затоплювала заплаву й відповідно пісок розмивався та намивався. Зараз гребля гальмує цей процес. Тому науковці називають вплив каскаду гідроелектростанцій неоднозначним.

Читайте також: Степ програє перед плугом, лісом, забудовою...

За словами Віталія, тут уже порушений нормальний гідрорежим річки: риба не може нереститися, а сильний скид води руйнує піщані коси, у яких гніздяться різні птахи. Але деякі види від цього виграли. Зокрема, через постійні перепади води лід взимку на Дніпрі ламається і залишається досить велика відкрита ділянка. Тут почали збиратися качки, мартини, орлани-білохвости. Зараз ця ділянка — одне з основних місць зимівлі водоплавних і навколоводних птахів у центральній Україні.

8-4

Пташиний спів

— Хто буде йти туди, візьміть кульочки, одягайте на оптику. Бо інакше всяке добро прилетить!
— Можна я тельняшку вашу одягну чи щось інше? Бо в мене парадна футболка.
— Одягай. Але краще плащ, щоб змити потім. Я ще як на облік іду, то й маску одягаю, щоб тим не дихати.
— Нє, ну там якщо недалеко заходить, то воно не смертельно. Мачете ти не взяла?
— Не взяла.

Експедиція пристає до острова, що кишить бакланами та відгонить їхнім послідом, який роз’їдає дерева, не кажучи вже про одяг. Капітан міряє глибину Дніпра біля берега. Говорить, попід Києвом чи Переяславом вода глибша. Переживає, щоб не сісти на мілину та не намотати трави з дна на винт і перо руля. Він сюди ще не ходив — каже, що це «прямо як експедиція справжня, Амазонка».

Євгенія пробирається через ліс, постійно вдивляючись у верхівки дерев. Щоб продертися крізь хащі, іноді їй доводиться брати з собою мачете. В одній руці науковиця тримає бінокль, а в іншій — професійний диктофон. Спочатку важко зрозуміти, що саме її так приваблює. Звуки лісу досить звичні — шум дерев і вітру, дзижчання комах і співи пташок. Через кілька хвилин жінка вигукує: «Чорноголова кропив’янка!». Каже, що така флейтова пісня лише в неї. Спів підхоплює припутень, за ним — повзик. І тут починає співати зяблик.

Євгенія Яблоновська-Грищенко понад 20 років вивчає птахів, але для неї особливою цінністю є їхній спів. Головним героєм її досліджень є зяблик. Цю невеличку пташку довжиною до 18 сантиметрів можна почути з будь-якої частини лісу заповідника. Голоси птахів записують і слухають, щоб розслабитися, використовують як ліки для людей із психічними розладами. Євгенія ж робить записи з науковою метою: так набагато легше обліковувати птахів.

— Побачити птахів — заняття не для тих, хто має слабкі нерви. Спробуйте побачити соловейка! Зате чути його просто пречудово.

11-4

Жінка каже, що навіть вчителі музичної школи не здатні на слух розрізнити пісні зябликів. У чому ж секрет? У діалектах! Ми знаємо, що мова українців із Закарпаття сильно відрізняється від мовлення, скажімо, киян; виявляється, у птахів так само. Пташина пісня не передається спадково, вона вивчається. Грищенкам вдалося встановити, що діалекти зяблика сформувалися ще двадцять тисяч років тому. І досі їх можна спостерігати. Формування діалекту залежить від багатьох факторів: і історичних передумов, і оточення (гори, рівнина, ліс).

Співають переважно самці. Євгенія каже, що зміст їхніх пісень простий:

— Ідея така — іди геть з моєї території, я тут живу. А ти, дівчино, йди до мене, будь ласка, подивись, який я гарненький. Усе дуже просто та прагматично.

У зябликів бувають навіть пісенні дуелі, коли вони виконують одну й ту саму пісню, щоб з’ясувати, хто кращий співак. І якщо на початку дуелі пісні спокійні та мелодійні, то ближче до кінця птахи ледь не перекрикують одне одного. Але Євгенія каже, що самка може й оминути найголоснішого співака, бо є ризик, що його з’їдять: вона шукає спокійного та надійного самця.

12-4

За словами біологині, ієрархію птахів визначають співи. Є найталановитіші співаки, які виконують найскладніші пісні, і вони стають домінантами. А є ті, хто може виконати лише прості композиції, зазвичай молодь. Для спрощеного аналізу трелей Євгенія використовує поділ птахів за територією і номером. Усе записує на диктофон.

— Сонячно, майже безвітряно, близько двадцяти градусів. Це у нас співає шостий, територія номер шість. Так, перекличка, шостий і третій, і вклинюється вівчарик-ковалик. Диверсант!

Ці записи Євгенія обробляє у лабораторних умовах на комп’ютері й отримує сонограму — тобто науковиця аналізує голоси птахів не на слух, а за графіком розподілу частот за часом. Жінці часом надсилають записи пташок, щоб визначити їхній вид. «Власне, тут уже починається справжня детективна робота», — каже Євгенія. За словами біологині, біоакустика в Україні малорозвинена, тому вони з Віталієм прагнуть створити національну базу пташиних співів.

Чому ж так важливо досліджувати пташині пісні? Подружжя каже, що ці аудіозаписи передусім можна використовувати як доказ реєстрації певного виду. По-друге, важливо мати національну колекцію записів, щоб знати, які види в нас є, і контролювати зміни.

— Втрата пісні птаха — це втрата інформації назавжди. Це буде як втрачена мова — ми можемо прочитати, що написано, але ми не знаємо, як воно звучало.

Нині Євгенія та Віталій мають надзвичайно велику колекцію записів — сімнадцять тисяч. Кажуть, що птахи можуть навчити багато чого. Найважливіше — бути самим собою, бо «з ворони не зробиш орла чи з орла качку». Євгенія додає, що спів птахів допомагає нам навчитися слухати навколишній світ.

— Починаєш говорити з дітьми, вони не можуть почути різниці між соловейком і горобцем. Ми живемо у візуальному світі, ми втратили вміння жити у світі звуків. Цього треба вчитися, цього треба вчити. Тоді ми зможемо більше розуміти і природу, і самих себе.

14-4

Основні функції заповідника — це охорона природи, наукові дослідження й екологічна освіта. Щороку студенти (біологи, географи, геологи) приїжджають на практику, проживають у студентських гуртожитках. Кілька років тому історики-археологи проводили розкопки в околицях, а філологи вивчали фольклор по навколишніх селах.

— Ми дуже часто кажемо дітям, що заповідник — це місце, де природа живе так, як їй хочеться, за своїми законами, і ми не втручаємося в її життя, а тільки приходимо до неї в гості. Це її дім, її територія. І ми вчимося співіснувати з тим, що оточує нас.

Євгенія каже, що зараз мало людей іде в науку, але вона все одно вірить у краще. Їй хочеться відродити романтику науковця, яка була раніше, — подорожі, дослідження, далекі мандрівки — замість фокуса на грошах і статусах. За словами жінки, саме тому вкрай важливо працювати не тільки зі студентами, але й із дітьми — створювати позитивний образ науки, закладати основи екосвідомості та дбайливого ставлення до природи. Євгенія зазначає, що важливо займатися «лагідною» просвітою, бо заборони в людей викликають зворотну реакцію. Тому науковці прагнуть показати, що природа — це вразлива та ніжна структура, і її красу, на жаль, дуже легко знищити.

— Я можу тільки вчити цікавитися природою. Сподіваюся, що цього року зможу розповісти студентам те, що розповідаю вам. Я дуже щаслива, що маю таку можливість, може, вони теж захочуть цим займатися.

Водосховище. Мовчазна весна

Головною руйнівною силою для заповідника, за словами подружжя, є Канівське водосховище. Під його впливом нищаться дислокації, змиваються гірські породи, палеонтологічні пам’ятки — водосховища фактично ліквідували прадавній Дніпро. Відродження ініціативи про створення Канівської ГАЕС лякає науковців: постійний рух води гідроакумулювальної електростанції може призвести до ще більшого розмивання гір. Ще одна небезпека — чорнобильські нукліди, які потрапили в Дніпро й осіли в мулі. ГАЕС внаслідок руху води підніме цю масу радіоактивних речовин, яка буде йти вниз річкою. Ще одна небезпека від водосховищ, за словами біологів, — змив великої кількості добрив із полів, через що відбуваються спалахи росту синьо-зелених водоростей.

— Зараз кажуть, що Дніпро гине. Гине через водосховище. Єдине, що тішить, — там, де створюються заповідники, вплив людини все-таки зменшується.

Окрім проблеми водосховища, біологам ще «болить» браконьєрство та хімікати. Подружжя каже, що навесні охоронна служба заповідника має багато роботи. Браконьєри пробираються на острови Круглик і Шелестів і виловлюють рідкісних риб і птахів. А влітку синтетичні добрива так забруднюють воду, що гине катастрофічна кількість риби. Якщо раніше, каже Євгенія, весною було чути перепілку із землі, крик деркача чи спів жайворонка над полем, то зараз — тиша. І згадує книжку, яка колись наробила шуму, «Silent Spring» («Мовчазна весна»):

— Ми маємо вже ту мовчазну весну, яка була десь в 50—60-ті в Західній Європі. За двадцять років у заповіднику багато чого змінилося. Скажімо, біля лівого берега Дніпра був невеликий острівець, там гніздилися птахи. Зараз там немає нікого.

18-2

Але Віталій і Євгенія, попри всі проблеми та виклики, вважають свою справу перспективною. Вони проводять акції для збереження первоцвітів, ведуть просвітницьку роботу та навчають молоде покоління науковців, вивчають тварин, поповнюють власну пісенну колекцію птахів і підтримують Канівський заповідник як одне з туристичних місць.

— Знаєте, неможливо жити без вітру у волоссі, без співу птахів, от і не хочеться втратити цей чарівний світ. Ми зрозуміли, що якщо хоча б одна людина не вистрелить в орла, значить, ми робимо те, що треба.

реклама


Додати коментар

Звертаємо Вашу увагу, що "Прочерк" - це майданчик коректних дискусій!

реклама Делікат
реклама

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ