– У 17 років працював вантажником на цукровому заводі (сім кілометрів пішки ще ходив на цю роботу з свого села, на ній протягом 12 годин тягав 100-кілограмові мішки). А потім я вступив у Черкаське медучилище. Але через те, що мати потребувала допомоги, я завчасно його покинув. Опісля працював у річпорту. Уся дамба пройшла через мої руки: 60 тисяч кубів бетону за чотири роки я там вклав з лопатою. Разом з тим я дописував до газет. Познайомився у «Молоді Черкащини» з Василем Симоненком. Працював у районній газеті «Серп і молот» літпрацівником (один рік) та завідувачем відділу сільського господарства (шість років). А тоді пішли у моєму житі такі хвилі… Я зрозумів, що газетярство – це не моє. І так пішов різними шляхами. Працював у Спілці письменників України, інженером у науково-дослідному інституті «Техніки, економіки і досліджень», в обласному науково-методичному центрі народної творчості та просвітньої роботи. Із відділу релігії Черкаської обласної ради за рік до державної пенсії мене скоротили. Я не став з’ясовувати, хто крайній. Не така я людина, щоб скаржитися. Що зараз? Я отримую сяку-таку пенсію. Ще не «доскочив» до тисячі, але уже близько. Але я не впадаю у відчай. Нині дещо обтяжений родинними моментами, а раз на три місяці оце вибираємося з товаришем у парк і граємо у шахи. А ще я мрію про екранізацію власного сценарію до фільму «Катавасія у Свинориловці». Може, колись знайду спонсора... Дякувати Богові, що я вже пережив 73 і ще досі можу бігати Черкасами.
реклама
