З жінкою з Золотоноші переселенка з Чернігова Юлія познайомилася лиш по інтернету. Але саме завдяки знайомству врешті родина Юлії опинилася в нас на Черкащині. Спершу з Чернігівщини вони поїхали у Західну Україну, проте, як розповідає Юлія, ніяк не могли пригріти собі місце: то ціни за оренду житла вкрай дорогі, то взагалі немає вільного житла. Врешті, об’їздивши Україну, втрапили на Золотоніщину. Юлія приїхала з чоловіком і донькою. Поки роботи немає.
Вдалося отримати разом з іншими вимушеними переселенцями продуктовий набір для внутрішньо-переміщених осіб у Золотоніському волонтерському центрі Артпростір, що діє при Золотоніському районному будинку культури, від Черкаського правозахисного центру і ГО «Ветерани війни «Захисники України». Тут ми і спілкуємося. Прийшла в волонтерський центр вперше, до цього було незручно, бо коштів ще вистачало.
Пригадує, як перебували в окупації на Чернігівщині.
– Ми виходили з хати у двір, але якщо чули десь гуркіт, ховалися. Вікна були забиті, їсти практично не було. Магазин одразу закрився. Ми мали картоплі в погребі, пару банок огірків і помідорів. Раз в сусідки вдалося купити яєць, випросили для дітей. Адже з нами було декілька дітей. Трішки було борошна, цурку. Ага, неподалік була ферма, то дозволяли там трішки брати молока. Ми йшли туди городами, – розповідає Юлія.
Каже, хата якраз стоїть біля проїжджої вулиці. І вони бачили, як їздили сотні одиниць ворожої техніки. Сама родина Юлії з Чернігова, але квартира була на останньому поверсі, тож вирішили поїхати в село до батьків. А там одразу ж танки під двором. Родина втрапила в окупацію.
– Ми були в окупації півтора місяці. Чули, що в сусідньому селі відбувалися страшні речі. Чули вистріли. А в нас в хаті була я і друга невістка. Всього троє дітей. Що робити? Врешті нам підказали, як вибиратися. Вивіз нас волонтер. Вважаю, нам пощастило.
Згодом родина поїхала в Західну Україну. Чоловік Юлії працює в одному з банків і там сподівався працевлаштуватися у відділенні. Були в Львові, Стрию, Дрогобичі.
– Тяжко було знайти житло, практично неможливо. А якщо знаходили, то було вкрай дорого. Тоді списалася з дівчиною, з якою познайомилася фактично в інтернеті. Вона порадила їхати в Золотоношу, тут нам допомогли знайти квартиру. Шкода лиш, чоловік не може тут у банку знайти роботу, так само немає вільних місць у Черкасах. На жаль… – каже Юлія. – Тож поки ми тут, донька вчиться дистанційно.
Зазначає, що за попередній місяць отримала виплати. Радіє, що приїхала сюди, бо кума поїхала в село на Полтавщині, зареєструвалася, та виплат досі немає.
Юлія працювала в Чернігові в освітньому закладі. Каже, там були діти першої хвилі переселенців з 2014 року. Боляче пригадувати, як цим родинам довелося тікати вже у 2022 році вдруге.
– Хата у селі, де ми ховалися, якраз стоїть біля проїжджої вулиці. Бачили як їхала техніка. Одні рахували, інші записували, потім дзвонили в поліцію повідомляли. Це був жах… – каже Юлія. – А батькам хату врешті розбомбило. Вони живуть в сусідів. Через програму "Дія" всі збитки зафіксували, але як далі буде, невідомо...
Назарій Вівчарик
Читайте також інші статті автора:
Спогади переселенця з Чернігова: «Виїхали з міста в дачний будинок, та все ж опинилися в оточенні…»
Двічі переселенці: колись вони утікали від окупанта з Донбасу, тепер родина втекла з Харкова…
«Думали, що на декілька днів. А лишилися надовго…» Кількість приїжджих людей на Черкащині зростає
Колишній вчитель танців – тепер один з організаторів волонтерського центру
«Мамо, коли додому?»: Харків’янка з 4-ма дітьми приїхала подалі від війни в Золотоношу
До Черкас зі сходу переїхала інструктор з верхової їзди. Колись вона виступала в Жашкові
